Як вижити в світі без кордонів

Чи бували ви свідком розмови, коли молода матуся, спілкуючись зі своєю подругою, розповідає про те, як пройшов її день з дитиною? «Ми сьогодні купалися, гралися, їли смачненьку кашку, а ще… ну, що я розповідаю, ти все сама знаєш. У нас купа справ кожен день!» Звична бесіда з життя молодих мам. Що такого? А «таким» є те, що дана форма спілкування – це перший крок до того, що у психології називається «розмитими» або «відсутніми» кордонами маленької особистості, дитини. Що це таке? Давайте по порядку.

У психології існує поняття особистісні кордони. Це такі собі стримуючі соціальні і біологічні межі, які відділяють кожного індивіда одного від одного. Писані і неписані правила, що можна робити, а чого – ні.

Наприклад, діти, особливо хлопчаки, люблять смикати за волосся дівчаток-одноліток. Дівчатам це не подобається і ті бігають з портфелем за хлопчиком-хуліганом. Хлопчик порушив фізичні кордони – зробив боляче, смикнувши за волосся, чим викликав реакцію у дівчинки.

Можна зробити боляче не тільки «ділом», але і «словом» – наприклад, образити людину. Тоді ми порушуємо психологічні кордони. І, відповідно, маємо образу.

У даній статті я хочу закцентувати увагу на тому, як виховання впливає на формування і взагалі на створення (або навпаки відсутність) тих самих кордонів у дітей.

 

З чого все починається

На початку статті я написав, що невинна фраза від матусі про те, що «вони поїли» є першим кроком до не створення особистісних кордонів. Психологічно, так би мовити, коректно, ця ж сама фраза прозвучала б, наприклад, так: «Я нагодувала малюка» або «Малюк поїв… (щось)»,  чи «Я і малюк прийняли ванну». Розумієте різницю?

Мама виношувала своє чадо у лоні довгих 9 місяців і маленька людина в буквальному сенсі була її частиною. Тільки справа у тому, що після народження відбувається фізична, а з часом має настати і психологічна сепарація (відділення). Коли психологічне відділення не відбувається, мати продовжує говорити про себе і дитинку як єдине ціле. І проблема у тому, що батьки, особливо мами, часто не усвідомлюють, що їх малюк, після народження – це окрема,  індивідуальна, унікальна жива істотка, а не продовження її самої.

Розмиті кордони це поняття, яке дуже глибоко вкорінені у свідомість нашої культури. Сприйняття дитини як окремої людини зі своїми потребами, бажаннями і цілями в очах батьків або не відбувається зовсім, або дуже-дуже слабке. Адже їм та іншим дорослим завжди відомо «як правильно», «як краще», який одяг «більш модний» і так далі.

 

Розглянемо на прикладі покупки нового одягу для дитини.

До певного віку одяг дитинці просто приносять. І часто вони бувають або «на виріст», або щось таке, абстрактно-унікальне, на «усі випадки» (не зрозуміло, чи то піжама, чи окремий костюмчик). Відповідно, дитинку ніхто не питає – подобається одяг чи ні, адже поки – рано 🙂

З часом дитинка стає старшою і її починають водити по магазинам разом з батьками. Здорові кордони були б у випадку, коли батьки запитують: «Тобі подобається той чи інший одяг?», – і, не нав’язуючи свою точку зору, поважаючи думку дитини,  купують ту річ, на яку показала пальцем дитина. Навіть якщо річ з точки зору батьків «так собі». Або йшли б на компроміс:  «куртку купуємо таку, як хочемо ми з татом, а шапку, рукавички і светр – які хочеш ти».

Проте в нашій культурі, дитина, показуючи що їй хочеться, здебільшого отримує відповідь, що «це не модно», «ти ще не розумієш», «треба щось тепле, а не оце, абишо», «будеш мене в цьому позорити» і так далі.

кордони

 

Кордони. Проблема всередині

Так само дитині «пояснюють» чому краще їсти овочі, а не те що їй зараз хочеться; пізніше розповідають про те, у який краще поступити ВНЗ і так далі. Так проходять довгі роки і потім, у 20-30 річному віці, дорослу ззовні людину запитують у компанії, який чай вона буде пити, а та відповідає: «Я не знаю. Треба спитати в мами, який ліпший». І це звучало б смішно, якби не було так сумно.

Раз у раз, працюючи зі студентами, я стикаюсь з тим, як дитячі бажання і індивідуальність притісняють «мудрі» батьки, тьоті з дядями, усілякі пяти-семиюрідні прабабусі, розповідаючи, як треба жити і робити, а як не треба. Таких людей ще називають «матусині» або «таткові» доці або синочки.

І щойно ці люди вириваються з теплих, дбайливих рук в університет у іншому місті/іншій країні, відбувається один з 3-х сценаріїв:

  1. Особистість на стільки «затягнута» піклуванням і силою авторитету батьків, що вона (дитина-студент) кожен свій крок розповідає батькам і плаче в телефон, розповідаючи, як їй погано «на чужині, далеко від вас»;
  2. «Іде у відрив», відчувши вперше в житті, що таке «свобода»:  витрачає гроші так, як хочеться, без щосекундного нагляду; «тусить» у нічних клубах до упаду сил і починає робити речі, які точно не одобрять батьки;
  3. Почне розмірковувати над тим, що ж, власне, робили з нею батьки до цього моменту, ігноруючи повністю або частково її потреби і бажання. З розумінням того, що «власних» бажань насправді майже не лишилось, адже все попереднє життя вони (бажання) ігнорувалися.

 

Висновки

На мій превеликий жаль, ситуація є саме такою у величезної кількості молодих людей. Відповідно, не маючи відповіді на питання «чого ти хочеш?», складно будувати стосунки, складно слідкувати за своїм травленням так, щоб не заробити собі гастрит, складно сприймати реальність. Тоді починається пошук авторитету, який «направив би» у житті, підказав, «як правильно», а як – ні. Нічого не нагадує? Так, те ж саме, що говорили раніше батьки.

Усвідомлення власних потреб і бажань починається тоді, коли людина запитає сама себе: «Що я хочу?», «Чого я прагну?», «Яка в мене мета?». Звісно, перші спроби будуть складними і відповіді будуть короткими, як, наприклад: «Я хочу зараз яблуко». І, здається, що «це не те, я хочу чогось більшого». Але саме з найменшого усвідомлення, починаючи робити таку практику задавання питань собі щоденно, ви з кожною новою відповіддю будете наближатися до усвідомлення себе все краще і краще.

 

З вірою у Вас, Тетяна Кідер.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *